Дерева не плачуть – осінь,
Готові до холодів.
І сонце холодне косить
Промінням поміж вітрів.
І тихо… навколо тиша
Торкає моє плече.
Я знову писала вірша…
Мороз за вікном пече.
Завжди я любила тишу,
Бодай, що міцніше слів.
Вона не буває більша,
Вона не торкає снів.
В ній гарно я чую Тебе,
Ти ніжно прошепотів:
«Люблю і дарую Небо,
Навіки ж бо полюбив!»
З Тобою нас не розлучить
І відстань у сто світів.
Спасіння обрало душу,
Її Ти лише хотів.
Вона назавжди з Тобою,
Тому не забракне слів.
Служити Тобі любовʼю,
Якою Ти наділив.