Люди втомлюються страждати;
Непомітно стихають плачі.
Тільки вічно ридатиме Мати,
Бо дитя відняли палачі.
В ній ніколи не згасне вугілля
Обгорілого серця дотла!
Не збагне до кінця божевілля,
Що створилось істотами зла.
Може, світ завтра знов засміється,
І затихнуть прокльони і біль.
Та вона не один раз здригнеться:
Спогад мороку йде звідусіль.
Помістіть і на іншу планету,
Не забуде вона немовля.
Не забуде нещадну ракету,
Яка щастя звела до нуля.
Заступися, о Боже, бо втрати
Безкінечно і близько й здаля.
Гірко плаче розіп’ята Мати –
Українська земля!