Дивно писати свою біографію, це здається чимось історичним і пафосним, тоді як мій світогляд сформований з акцентом на —скромність та закритість. Взагалі-то легше було б це зробити у віршованій формі, але як вже вийде, заздалегідь дякую дорогому читачеві за розуміння. Що ж, почну з того, що мене звуть Миронець Тетяна Іванівна, в дівоцтві Балецька. Я народилася в місті Ковелі, що на Волині, 6 листопада 1987 року, пізньої осені. Мої батьки, Іван Дмитрович та Любов Семенівна Балецькі, були родом з окружних сіл цієї ж області, ще до одруження переїхали жити в місто. Тут в них народилося п’ятеро дітей: старша – Наташа, брат мій Вітя, сестри Алла і Лариса та я, наймолодша донька.
Ранні роки дитинства проходили в атмосфері виживання і безкінечної праці батьків заради ж цього. Тато працював на хлібному заводі, і нам щастило в ті дні, коли він повертався з роботи і приносив свіжий, ще теплий і хрусткий білий хліб. Я пам’ятаю його аромат і смак все життя. Мама вдома шила хутряні шапки й коміри на замовлення. Разом із татом проводила довгі вечори в роботі. Вирощування звірів для цього виробництва створювало абсолютно неординарні умови проживання в нашому домі. А безкінечні шкурки і шкури цих тварин, їх виробляння в різних сумішах та висушування на різних етапах – все це служило декором у літній кухні, де і працювали батьки. Там я проводила багато свого часу, слухаючи розмови дорослих, клієнтів та друзів, які любили спостерігати, як тато і мама шиють їм вироби. Часто в домі лунали пісні, бо всі вони любили слухати, як тато і мама співають за працею. І я любила найбільше ці голоси батьків в сумних піснях і часто плакала, особливо коли затягували пісню про журавлів. Моя безмірна уява давала мені провідчувати всю тугу і складність життя, яку я чула з пісень, розмов, і вочевидь – взимку одна мука, а влітку інша. Важкі 90-ті роки змушували працювати моїх батьків, як в пеклі, щоб прогодувати сім’ю, і рік за роком не ставало легше. Хоча своє дитинство вважаю безтурботним і легким, бо я найменша дитина в сім’ї і моїм завданням до десяти років було просто не заважати. Тому я насолоджувалася грою в ляльки, яких сама малювала на папері, а потім малювала їм одяг, і таким чином моя творча фантазія знаходила свій вихід. А коли мені подарували першу Барбі в років дев’ять, я безкінечно шила їй костюми і плаття зі шматочків непотрібної тканини, що лишалися від маминих виробів, адже вона шила не тільки хутро.
Дуже рано мене навчила читати моя сестричка Алла, в неї був хист до вчителювання. З того часу я поринула в читацький світ, з великою жадібністю поглинаючи все на своєму шляху – від вивіски над магазином до старої газети. Книг на той час в нас було небагато, і моїми підручниками стали Біблія для дітей і християнські пісенники. Читання римованих творів мені дуже подобалось. Так восьмирічною дитиною я прочитала декілька збірок християнських віршів Віри Кушнір. Ось тому в першому класі, коли нас вперше завели в шкільну бібліотеку для читання, я обрала збірку Лесі Українки. Це була зовсім нова і тоненька книжечка, пам’ятаю, від неї йшов аромат типографії. Тоді я була дуже щаслива і не знала, як розтягнути задоволення, адже швидкість, з якою я читала, – найбільша в класі, – дозволила б мені насолоджуватись лише один вечір.
Далі були самі різні книги, які нам дозволяли брати в бібліотеці згідно з віком, але відчуття від першої я пам’ятаю досі.
Все раннє дитинство я поглинала інформацію про життя, від життя і для життя. Татові вечірні історії перед сном, казки, які він придумував лише для мене, бабусині розповіді, мамині повчання – все це в моєму серці назавжди.
Підлітковий вік мій прийшовся на трохи легші фінансово роки. Ми дізналися, що то таке – продукція з сусідніх країн. В сім’ї працювали всі та потрохи вкладали до сімейного бюджету. Моя мрійлива душа весь час чогось прагнула, а творчість шукала інший вихід, адже в одинадцять мені вже не дуже хотілося шити лялькам одяг. Як зараз пам’ятаю, як народився мій перший свідомий і достатньо дорослий вірш «Чайка». До того були вірші, присвячені мамі, вчительці і так далі.
Але цей був особливий: в ньому я відкривала світ своєї душі та на- лаштованість на боротьбу до кінця за віру та мрію. Дала прочитати цей вірш і дорослим. Тоді вперше мене похвалили, сказавши, що таке відчуття, що це не дитячі думки. Татусь сказав: «Ну, наша Танюшка – справжня поетеса, як Леся Українка». Відтоді він часто мене так називав, і підбадьорення та прийняття мого таланту в сім’ї дали мені крила в майбутньому довіряти потягу серця до письма.
Бажання творити виливалося в різні види діяльності. Мені завжди хотілося робити цей світ кращим, починаючи з простору навколо себе і закінчуючи своїми ж виробами швейної майстерності. Коли я навчалась на курсах крою та шиття, більше за все мені подобалось придумувати нові речі, малювати і втілювати це в реальність. Дизайнер одягу – це була професія моєї мрії.
Паралельно я писала свої підліткові твори на різну тематику – від першої закоханості до глибоких духовних тем про стосунки з Небесним Нареченим.
Шукаючи Бога з дитячих років, я була почутою Ним. Він відкрився мені у Своїй любові. І з того часу я не знаю більшого щастя, як служити Йому всім своїм життям. У 17 років я прийняла святе водне хрещення в протестантській церкві ХВЄ. Відкриття від постійного перебування в Слові виливалися в вірші, якими я почала ділитися в церкві, читала їх на служіннях. Звісно, що скромність і сором’язливість не дозволяли мені зізнатися, що читаю свої ж вірші.
Довіривши Господу своє життя, я була повністю щаслива і впевнена в такому ж щасливому майбутньому. І дякую Господу, що Його милість і благодать є безмежними до мене, Він ніколи мене не розчарував. У 2007 році Бог післав неймовірний подарунок в моє життя – це знайомство з моїм майбутнім чоловіком Андрієм Миронцем.
Андрій і Тетяна Миронець
Наша зустріч є великим свідоцтвом, що в Бога немає випадковостей, адже ми познайомилися в потязі Ковель-Сімферополь, куди мій коханий потрапив з останнім квитком, який був куплений якоюсь людиною, а потім зданий. Можна багато описувати всі деталі знайомства, три побачення до пропозиції і так далі, адже пам’ятаю кожну хвилину, ніби це було вчора. Але, скорочуючи, скажу, що щастя наше подвоїлося, і в 2008 році ми зіграли весілля в Україні, а через місяць я поїхала з коханим чоловіком в США на постійне місце проживання.
Еміграція в країну, в яку я ніколи не хотіла у своєму свідомому віці, стала для мене неабияким викликом та випробуванням. І, кажучи відверто, тільки любов і Господь мене тримали і дали сили витримати неймовірну тугу за Батьківщиною, яка розтягнулася на десять років. Ніяких нарікань на комфорт і достаток, на щастя і красу навколо, але чужина є чужина. З великим бажанням про повернення я жила багато років. Спасибі коханому за підтримку і розуміння в найважчі моменти сліз і болю, коли в Україні померла моя рідна сестричка Алла, яку я не змогла більше ніколи обійняти після від’їзду до Америки.
Життя тривало, і множилося також щастя, особливо від народження чотирьох дітей, яких Господь подарував нам: це донечка Агнесса, син Рувим і доньки Джуліанна та Евеліна. Це неймовірне благословіння – мати здорових та красивих діток, це найкращий подарунок від Бога в наше життя. Також приїзд частини моєї родини частково компенсував сум за рідною землею.
Родина Миронець
Вірші, зокрема, я перестала писати після приїзду на чужину, лише особисті – присвячені коханому та сім’ї. І навіть думки не було, що в якийсь момент я відкопаю цей талант, який і втілить в реальність мою мрію – проголошувати Божу любов на весь світ.
Безкінечно сумуючи, тому що через мовний бар’єр неможливо свідчити людям, я шукала себе в служінні людям не словом, а ділом. Першим об’єктом, звісно, був і є мій коханий чоловік, як написано, що заміжня турбується, щоб догодити чоловікові як Господу.
Завжди хотіла бути тою, хто віддає, а не потребує. Тому, коли прожила декілька років в США, відчула: наш дім хоч і був гостинним та відкритим, та цього було замало. Я пам’ятаю, як одного разу сказала коханому: «Це так приємно – віддавати більше і більше для Господа, давай будемо молитися про це». І Бог почув нас, допоміг нам пройти фінансову кризу та мати можливість допомагати іншим людям.
Таким чином ми з чоловіком потроху заповнювали потребу в служінні.
З появою соціальних мереж, зокрема Інстаграму, я дуже надихнулася бути світлом для світу і сіллю для землі. Християнські блогери стали поштовхом відкритись і почати свідчити про Божу любов в маси. І таким чином поступово я прийшла до того, що повернулася до римованих рядків. Відчуваючи, що мені легше писати вірші, аніж публікації, у 2020 році я активно стала публікувати свої поетичні твори. Особливо, коли наша сім’я восени перехворіла на ковід, в мене пройшла повна переоцінка цінностей. Я зрозуміла, що Бог запитає, що я зробила з тим талантом, який Він мені подарував ще в дитинстві. Це стало другим диханням в моєму житті, адже мрія свідчити про життя з Ісусом тепер втілюється з кожним твором. Також паралельно з активним розвитком у творчості я заснувала благодійний проєкт «Один День Добра» на своїй сторінці в Інстаграм. Його я проводила безперервно щомісяця три з половиною роки. За цей час безліч потреб було покрито, приблизно більше тисячі людей взяли у цьому участь. Спасибі Богу, що направляв мої кроки в різних сферах для Його слави!
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в моєму репертуарі стали появлятися патріотичні вірші, молитви і крик душі до Бога за нашу Державу. Духовна лірика є основним напрямом моєї творчості, звісно, і по цю пору, але коли вбивають твій нарід, ти не можеш мовчати.
Ця збірка є символом нашого земного життя, в якому ми стрічаєм все, але головна ціль – це Небо. Тому, обираючи назву, я зрозуміла, що писала всі свої вірші «На шляху до неба», на якому мені допомагає, окриляє і веде мій улюблений Небесний Батько.
Присвячується всім тим, хто хоче, потребує і шукає Господа, і всім тим, хто знайшов, а також сім’ї, батькам, коханому, дітям і всім дорогим українцям та тим, хто на нашій стороні Неба!
За життя, за долю, за кожен вірш віддаю всю славу Богу.
Благословінь!
З любов’ю, авторка Тетяна Миронець