Так багато чого нам дається до болю нелегко…
Пасти можемо там, де, здавалось, надійно стояли.
Плачемо після того, як щиро й весело сміялись,
Дістаєм почуття, що були під замками далеко.
Щойно, те, за що бились, – цінуємо рівно хвилину.
Знову виклик собі… і по колу, по колу, по колу…
А те, що без ціни, ми вважаєм за сіру рутину.
Та злітає життя, як і листя осіннє довкола.
Не впізнали момент, а немає нічого цінніше,
Як матусині руки, що ніжно до себе горнули.
Все кудись біжучи, ми вже майже тепло їх забули…
Та ніде для душі нам не буде у світі тепліше.
Мусиш ти зігрівати, якщо й сам замерзаєш до болю.
Розкопаєш зерно і спечеш для життя паляницю.
Цінним стане буденне, його захистиш, як зіницю.
Будеш вчитись любити, зібравши в кулак свою волю.
Гарного так багато, та очі дитини цінніші.
Вона виросте й також зігріє своєю любов’ю.
Буде ніжно горнути й ховати когось ще від болю.
Ну а поки дамо їм обійми принаймі міцніші.