О, Боже, як Ти терпиш цю мерзоту –
Людей, закостенілих у гріху?
Бо, маючи в собі якусь чесноту,
Я їх не своїм серцем так люблю…
Не можу я сама, даєш Ти сили
Прощати підлість, лицемірство і облуд.
З Тобою я молю про тих, що «вбили»:
Не залічи їм, Ти прости, не дай Свій суд.
Я не прошу, звести вогонь із неба,
Я не прошу про помсту, мій Суддя.
Вони такі ж, як я, спасіння Твоє треба
Нам всім… і камінь той не кину я.
Я їх люблю, любов’ю не своєю,
Не можу так, все добре – то Твоє.
Я їх прощаю силою Твоєю,
Дай краще їм, що в Тебе для них є!
Ламали, що роками будувала,
Поцілили у те, що берегла…
Уже не вернеш, що часи забрали,
І я уже не та, що там була.
Незламна – не зламаєте ніколи!
Гнучка – бо прижилася на Лозі!
Квітками хочу проростать довкола,
Що Ти посієш на життя стезі.
Людей Ти любиш, гріх – ніколи, знаю.
Стоїть, як прірва, він поміж добром.
Свій Хрест проклав крізь неї аж до Раю,
Дав перемогу нам над кожним злом.
Що б не спіткало, прошу, дай Ти сили,
Любові дай покрити все і всіх.
Веди, Христе, за руку до могили.
Лише з Тобою зможу… кожен зміг!
Спасибі за науку добру з Неба –
Навчає нас любові до людей.
Бо, тільки люблячи, ми, Боже, любим Тебе,
Прощаєм – Ти простиш нас, як дітей.
«О, Боже, як Ти терпиш цю мерзоту?»
На це питання відповідь одна:
Ти полюбив до смерті, крові й поту,
За цю любов Ти заплатив сповна.