Люди втомлюються страждати; Непомітно стихають плачі. Тільки вічно ридатиме Мати, Бо дитя відняли палачі. В ній ніколи не згасне вугілля Обгорілого серця дотла! Не збагне до кінця божевілля, Що створилось істотами зла. Може, світ завтра знов засміється, І затихнуть прокльони і біль. Та вона не один раз здригнеться: Спогад мороку йде звідусіль. Помістіть і на … Читати далі
Знаєте, є дещо справжнє – обійми Бога! Там ми без масок від себе самих. І знову і знову приводить до Нього дорога Нас, тих, хто за часом біжить, – святих. Облиште, ми тут прийдешні гості, Ми квапимось в небо, ось там дивина! Тим часом невпинно кидаємо кості – Кому з нас дістанеться риза одна? О … Читати далі
Тихому шелесту вітру, що поміж гілок, Я розповім незабарвлені рими думок. Він не повірить? Та це й неважливо мені, Тінями тихо киває нехай по стіні. Там, де маленьке ще досі дівча вироста, Пісня лилася з-за поля сумна й непроста. Що їй, дитині, відомо про біль і війну? Просто чому її погляд «гойдає» стіну? Вітер хай … Читати далі
Мені так хочеться багато розказати, Хоча Ти знаєш все і всьому свідок. Я зрозуміла, що так мало – дати, Так мало годувати когось хлібом. Тепла сердець нічого не замінить, Закриті двері – краще, ніж «вистава». Так мало годувати когось хлібом, І зовсім не в земному хлібі справа… А ще Ти знаєш, що мені відкрилось? Що … Читати далі
Мені сняться погані сни: Все таке чорно-сіро-біле… Не тому, що я жду весни, Не тому, що усіх любила. А болить, ну як наяву, Не тому, що пече чи ріже, А тому, що мою траву Потоптала тварина хижа. Мені жаль, що я йшла у світ, Невідомості давши руки. Я зігріти хотіла й лід, Я не знала, … Читати далі
Мільйони кроків, мільйони думок, мільйони словосполучень і незакінчених виразів. Кожен з нас має свої питання без відповіді… як зірваний в школі урок. Кожен з нас десь встояв, десь не витримав викликів. Ми вчимося жити в новій реальності, авжеж. Вона ціла знадвору, та не всередині. Ми ламались багато разів і втікали від власних пожеж. Ми втомились … Читати далі
Я читаю в твоїх очах – страх. На щоці терпко висохла сіль – біль. Неминучий ілюзій чарівних крах, Розчиняє таку ефемерну ціль… Я б сміялась, та я, як і ти, – жива, І міняють мелодії там без нас. Десь у Всесвіті гріють мене слова: «Я тебе запалив, щоб вогонь не згас!» Хай трясеться земля, і … Читати далі
Так потрібен усім Теплий, затишний дім, І рука щоби руку зігріла. І душа щоби душу вмістила, Чужий біль відчувала своїм. Якщо пустка в душі, То й свої, як чужі. Ти не той, ким себе представляєш. Як і шила в мішку не сховаєш, Розлетяться пусті муляжі. Що транслюєш у світ, Повернеться в твій рід. Що посіяв, … Читати далі
Він має перейти, цей дощ і грім… Ти мусиш пережити все з усім. Твій неповторний шлях, лиш ти одна, Пройдеш, людино, – радісна, сумна… Тобі лише відомі почуття, Які в душі вирують від буття. Свій біль і горе, від безсилля, ти Одна, людино, маєш пронести. І в радість серця не втручається чужий, Нехай квітує, як … Читати далі
Як бути в душі дитиною, коли носиш біль? Упевненою людиною, згубивши ціль? Стояти і просто плакати… без вини? Вернути, що в долі втрачене… без війни? Не просто цвісти трояндою у мороз! Отруєння пропагандою: смерть – прогноз… А ліки де брати для душі, пустка скрізь? Своє залічити життя спіши, в чуже не лізь! Єдиний секрет безтурботності: … Читати далі